Зірвиголови Вандрасу

Гнус

Передісторія

Як і кожен студент ХІІТу, Іван Ковальчук наслухався розповідей студентів-старшокурсників про незліченні полчища комарів, з якими він мав зустрітися в Тюменській області. Куди він, нарешті, зібрався й сам, у складі студентського будівельного загону. А конкретно - на лісоповал.

Але особливо це його не лякало. Він був звичний до них з самого дитинства, відколи жив ще у свого діда, що побудувався після війни на луговому поселенні Острів, що у Миргороді.

Острів цей ставав справжнім островом тільки в період весняних розливів ріки Хорол, що епізодично траплялися. Діти тоді веселилися, радіючи тому, що за хлібом та іншими продуктами доводилося їздити, з батьками, на човнах, до того не зрозуміло навіщо схованих під сіном у сараях. Хоча вони були й не в усіх, а тільки у декого з поселенців. І не розуміли похмурої стурбованості дорослих, які поспішно витягали нехитрі запаси їстівного з льохів і землянок.

А з настанням літа вода спадала, і на кілометри навколо поселення буйно розростався чудовий різнотравний луг, ніким не тривожений з моменту заснування світу.
Якось непомітно для себе Іван вивчив тоді назву кожної польової травинки і кожної, навіть, здавалося б, найневиразнішої квітки. По-дитячому тішився життям, строкатістю доволі простої навколишньої природи, бадьорим дзижчанням бджіл і джмелів, співом птахів, і не надавав ніякого значення появі комарів, зазвичай - ближче до вечора. Серпневі мухи запам'яталися йому набагато більше.

Та одного разу на лузі з'явилися чужі люди з дивними, страшними машинами, що рили величезні, по кілька метрів у глибину, траншеї навколо Острова. Як протитанкові рови.
Густу коричневу жижу, що діставалася з них, люди спеціальними формами пресували у великі цеглини і сушили на сонці на трохи підвищених місцях лугу. Ця жижа виявилася торфом.

Дивлячись на те, що відбувається, місцеві жителі, близько десяти сімейств, сильно хвилювалися. Через їх грубо понівечений луг, на якому вони раніше навіть худобу випасати соромилися, через глибокі траншеї, що швидко заповнювалися брудною водою, і в будь-яку з яких тепер міг звалитися вночі чоловік напідпитку. Або маленька дитина - у будь-який час доби. І через те, що прямо з-під їхнього носа зовсім чужі люди вибирали паливо, так необхідне їм самим, і про існування якого вони навіть не підозрювали.

І вони, подолавши тижневе заціпеніння, кинулися за лопатами, нашвидкоруч збили з дерев'яних обрізків і старого листового заліза (у кого воно було) форми, і теж почали добувати торф, наввипередки з приїжджими промисловцями.

До кінця літа торф'яна лихоманка закінчилася. Його запаси вичерпалися. Ковші стали черпати замість нього тільки пісок та глину. Приїжджі зібралися і забралися геть, не забувши забрати з собою весь добутий ними за сезон торф.

А Острів з того часу став справжнісіньким островом, цілий рік. З'єднаним із навколишнім світом лише однією вузькою доріжкою та двома стежками. Які відтоді почали заливатися не епізодично, а вже щовесни.
А на колишньому лузі, перетвореному на болото, з'явилися мільярди комарів…

Тому Іван, що став вже дорослим, тепер, як йому здавалося, був готовий до нової зустрічі з трохи призабутим дитинством. Тим більше, що ще до від'їзду в Західний Сибір він отримав купу порад від тих, що раніше вже неодноразово там побували: взяти якмога більше марлі, різного одягу, що закриває тіло, обов'язково - з довгими рукавами, дустове мило, а також пару флаконів одеколону "Гвоздика".

Насправді, з незвички, від комарів довелося інтенсивно відмахуватись ще у Свердловську, коли загін "Єрмак", до складу якого потрапив і Ковальчук, робив пересадку з поїзда Харків - Свердловськ на приміський, по суті, "експрес" Свердловськ - Тюмень. А ще більше - вже у самій Тюмені, де довелося чекати на формування збірного товарняку на Тобольськ, до якого, спеціально для доставки студентського "будівельного" загону, був причеплений один пасажирський вагон.

Нагору

Прибуття в тайгу

Тобольські комарі в пам'яті Івана не зафіксувалися, оскільки були зметені з неї враженнями від польоту гелікоптером, з яким він, як і більшість його попутників, зіткнулися вперше в житті.

І лише в Кінтусі, за 200 з гаком кілометрів від Тобольська, комарина проблема вперше стала на весь зріст. Щойно хлопці вискочили з екзотичного літального апарату і втекли з-під його гвинта, що обертався, як на них просто накинулися комарині хмари. Комарів та іншого місцевого гнусу.

- Чому ви без накомарників, ідіоти! - накинувся на прибулих Кунін, командир загону, що прибув у це тайгове поселення набагато раніше основної групи, - Негайно одягніть!

Те, що це треба було негайно зробити, було зрозуміло і без слів командира-бригадира. Комарі накидалися на молоді, розпалені та напіввідкриті тіла молоді просто з шаленою енергією. Кусали за шию, лізли у вічі, вуха, ніс і навіть рот.
Іван навіть поперхнувся, втягнувши одного з них при вдиху, закашлявся, почав відмахуватися від комариного рою, як від бджіл.

Група "досвідчених" тайговиків, яка прибула попереднім вертольотом, трьома годинами раніше, що вже закуталася в марлю і переодяглася, дружно реготала, дивлячись на Ковальчука, що панічно розмахував руками.

- Не відкривай рота повністю, говори крізь стиснуті зуби, - резонно порадив хтось з хлопців.
- Та не махай так, ще втомишся раніше часу, а нам ще працювати! - вже примирливим тоном порадив бригадир, - краще швидше діставай накомарник. На, змасти руки, шию та обличчя, тільки в очі не попади, - додав він, простягаючи Іванові флакон з незрозумілим написом "ДЕТА".

ДЕТА виявилася рідиною з досить різким, хоч і не надто вже неприємним, але специфічним запахом. Комарі, які невпинно атакували Івана, почали раптом різко відскакувати від нього, як краплі води від розпеченої сковорідки.

Іван дістав свій накомарник, невміло викроєний і самостійно пошитий ще в поїзді. На кілька секунд зняв з себе формений одяг загону, що реально став у нагоді лише на мітингу, присвяченому проводам загону в Харкові, і в дорозі, швидко одягнув витягнуту з рюкзака нейлонову сорочку (на неї мовчки вказав Віктор Кунін), а зверху ще раз напнув форму. Як виявилося, востаннє на два наступних місяці.

МІ-восьмий відлетів до Тобольська за останньою десяткою "туристів", а двадцять людей, які прибули раніше, стали чекати їх на березі Вандраса (притоку Салима, що в свою чергу є притоком Обі), дійшовши туди по кимось раніше прокладеній лежнівці - дорозі з колод, що
традиційно укладається в Сибіру на болотах і вічної мерзлоті, які не надовго підтають влітку.

Незважаючи на географічну нікчемність (у світовому масштабі) річечки, вона була досить повноводною, мала помітну на око і досить стрімку течію, а найдивовижніше, була судноплавною. При тому, що в більшості місць, навіть невеликі судна, що плавають нею, не змогли б на ній розвернутися. Ширина її в деяких місцях становила лише два десятки метрів, якщо не менше! Натомість глибина виявилася багатометровою (що стало зрозумілим пізніше).

На річці комарів було помітно менше, навіть на березі. Тим більше, що легенький вітерець дмухав саме з води на сушу.

Рибалка-хант, що сидів прямо біля води, пильно вдивлявся вглиб, не звертаючи ніякої уваги ні на комарів, ні на будівельників-лісорубів, що тільки що прибули. У руці в нього була рибальська мотузка (навряд чи це була волосінь), без будь-якого поплавка. Він плавно то опускав, то трохи піднімав її, аж поки раптом різко не потягнув її вгору, блискавично намотуючи її на іншу руку. І тут же витяг рибину, що відчайдушно звивалпся, довжиною сантиметрів 20-25. (
Виявилося, що він зловив її на голий саморобний гачок! І без будь-якої наживки, як на блешню.

Тільки після цього хант повернув голову у бік людей.
- Давай мінятися! - одразу сказав він Ковальчуку, побачивши в його руках фотоапарат ФЕД-2, який у ті часи був неймовірною дивиною та верхом технічної досконалості, - даю за нього мішок сушеної риби!
- Ні, - відповів Іван, - він мені самому потрібний, треба буде знімати всю нашу експедицію та її роботу.
- Даю два мішки, - підняв ціну покупець.
- Ні, ні за рибу, ні за гроші, ні за які, це просто неможливо, - пояснив приїжджий.
Рибалка миттєво втратив бодай якийся інтерес до прибулих і повернувся до свого заняття, раз по раз виймаючи з глибини рибину за рибиною.

Нагору

Табір

Години через три з Тобольська прибула остання група. Загін сфотографувався на згадку, перебрався на самохідну баржу і вирушив вкрай звивистим Вандрасом, вгору проти течії. Річкою відстань шляху становила, напевно, кілометрів шість - сім. (А якби рухалися прямою, то було б, швидше за все, не більше трьох-чотирьох).

Після чергового вигину річки, на лівому по ходу судна її березі, в полі зору з'явився базовий табір, підготовлений прибулими раніше "квартир'єрами", що складався з невеликої вирубаної галявин, максимум 50 на 20 метрів, і встановлених на ній трьох великих армійських наметів, двох для проживання та ще одного - для приготування їжі і харчування.

Не встигли прибулі ступити на землю, як одразу були, нарешті, по-справжньому атаковані гнусом - щільною сіро-коричневою хмарою комах, що складалася з суміші комарів, ґедзів, мошки, дрібної і зовсім дрібної мошкари та оводів.

ДЕТА, нанесена на обличчя "бійців" в Кінтусі, кілька годин тому, тут, здавалося, зовсім не допомагала. Щоправда, при повторному її нанесенні, безпосередній тиск гнусу все ж помітно зменшився. Основною проблемою, як з'ясувалося пізніше, було те, що частина атакуючого людей гнуса, торкаючись хоча б на мить людської шкіри, виносила на собі частину захисного репеленту, послабшаючи його шар та дію його захисту.

- Ну, проходьте у житло, знайомтеся з "готелем", займайте місця, - запросив старший із квартир'єрів.
Спальні місця в наметах виявилися розкладачками, встановленими на кілька березових жердин кожна, покладених поруч. Щоб вони не провалювалися у м'який, практично болотний ґрунт навіть тут, у таборі.
Але що було набагато важливішим, над кожною розкладачкою був споруджений полог з подвійного шару марлі, що був своєрідним захисним будиночком від комах.

Щоб влаштуватися під пологом на ночівлю (або післяобідній відпочинок), необхідно було роздягнутися, знявши тільки верхній, робочий, одяг, забратися під нього, і ввімкнувши електричний ліхтарик (а за його відсутності, порушуючи всі норми протипожежної безпеки - за допомогою запаленої свічки), виявити і вбити кількох десятків комах, всіх, що забралися під полог, як би ретельно він не закривався перед цим.
Після цього, так чи інакше, їх там могло залишатися лише кілька штук, які добре сховалися. Або ж тих, що й надалі пролазили під полог, через якісь нещільності.

Наступною процедурою було інтенсивне намазування голови препаратом ДЕТА (волосся, вуха та обличчя, тільки, не дай боже, не око!). І після цього треба було миттєво заснути. Що, втім, людям, зайнятим важкою фізичною працею, було зробити зовсім не важко.

А під ранок найбільш ефективним способом захисту від комарів і холоду (так, і холоду; в цих краях, навіть влітку, коли вдень температура піднімається до тридцяти, до світанку повітря часто охолоджується до десяти градусів, а іноді і нижче) виявилося просто забитися під ковдру, з головою.

Іван та всі інші швидко освоїли всі ці нескладні, але необхідні для виживання за умов не освоєної тайги "премудрості".

Найголовнішим же висновком, зробленим для себе Іваном, як, мабуть, і кожним іншим, стало те, що треба просто намагатися не звертати надто пильної уваги на настирливих комах.

Нагору

Харчування

Ще з одним "гнусним"(буквально!) аспектом проживання Івана в цих умовах стало харчування.

Їжу для хлопців готували двоє спеціально для цього привезених дівчат, одна з яких була своєю студенткою, а інша, Катя, - випускницею медичного училища, медсестрою. А тут, за сумісництвом, ще й кухаркою.

Готували їжу в одному з наметів, із завезених заздалегідь продуктів (один раз на весь тримісячний заїзд), найпростіших овочів, рибних консервів, тушонки та сухого молока (вода, природно, - з річки).
Стандартний прийом їжі складався з чотирьох страв: перша - зазвичай борщ; друга - макарони з тушонкою; третя - молочна (з сухого молока) вермішель (локшина); четверта - чай. "Різноманітність" наступного дня полягала в обміні місцями вермішелі та макаронів.
Хліб привозили раз на кілька днів, з Кінтуса, на моторному човні.

Приготування проходило у величезних каструлях або котлах, як правило, - на великих керогазах (кухонний пальник на гасі). Або на спеціально спорудженій грубці, на звичайних дровах.
Варили все, звісно, під кришками. Але всюди були хмари гнусу. І на кухні не менше, ніж в інших місцях, якщо не більше (тепло, запахи їжі).

Так от, увесь цей гнус, найбільше - комарі, у процесі приготування масово звалювався у всі каструлі та котли. Настільки масово, що йшлося про їх підрахунок не на штуки, а на вагу. Не буде перебільшенням сказати, що в борщі комарів по масі було стільки ж, скільки й капусти. А у вермішелі з тушонкою - приблизно третина від самої тушонки. Але найбільш огидною в таких умовах (на вигляд, консистенції та смаку) була, звичайно, молочна локшина. Через це на обід її іноді навіть не готували, зовсім.

Зате увечері від'їдалися за весь день. Через тривалу важку роботу, а також через те, що недоїдали в обід.
- Вирубай світло! - подавав команду командир, коли всі збиралися за столом, щоб повечеряти. (Саме світло періодично, при необхідності, включалося від пересувного електрогенератора, що працював на бензині).

У темряві було просто не видно, що кожен із студентів-роботяг відправляв до рота. Навіть у разі молочних каш, локшини чи вермішелі. Не кажучи вже про борщ (що подавався і на вечерю), який на смак сприймався як цілком нормальний.
Робота була важка, а апетит звірячим.

Нагору

Ціна легковажності

Одного разу, у розпал літньої спеки, Іван вирішив, що працювати щільно одягненим нестерпно жарко. І після обіду вирішив не одягати нижні спортивні штани, які зазвичай заправлялися всередину гумових чобіт. (Їх головним і чи не єдиним призначенням був якраз захист від укусів настирливого гнусу). Зовні, поверх чобіт, він, як завжди, одягнув звичайні робочі штани, що захищали і від мікротравм, і від сміття (щоб той не потрапляв у взуття), і від тих самих комарів з мошкарею.
Радіючи набагато легшому життю, Ковальчук приступив до роботи.

Але незабаром він відчув сильне занепокоєння в ногах. Це були явно укуси гнусу, сильніші та болючіші, ніж зазвичай. Однак дослухатися до своїх самовідчуттів було ніколи. Робочий день наближався до кінця, а до завершення наперед наміченого на сьогодні обсягу робіт було ще дуже далеко. І хлопець продовжив роботу, відкинувши всі сторонні думки.

Проте з кожною хвилиною це було робити все важче і важче. Мало того, важче ставало не тільки не думати про болі, що охопила обидві ноги, але навіть і ходити. Складніше з кожним кроком.

До табору наприкінці робочого дня Іван дійшов з величезними труднощами. Здавалося, що на кожну ногу повісили по гирі, а в голові паморочилося. А вже на місці виявилось, що він не може зняти чоботи. Так, виявляється, розпухли його ноги. Заповнили собою обидві халяви.

Допомагати зняти чоботи взявся Петрик, друг та напарник Івана. Та куди там!
Тим часом ноги почали пухнути вже і на висоті коліна.

Петро покликав на допомогу медичну сестру.
- Боже, та як же ти в таке вшелепався (попав)! - відверто злякалася вона.
- Не одягнув спортивні штани, - відповів Іван.
Петро покрутив біля скроні вказівним пальцем, але тут же взяв кухонний ніж, розпоров обидва чоботи, ззаду, по халявах, і таки стягнув їх.

Слонячі ноги Івана виявилися покритими сіро-бурою сумішшю з його крові і тисяч розчавлених одиниць мошкари, що впритул обсіли його ноги, нажерлися його м'яса і крові, і розчавили себе чоботями, внаслідок найсильнішої алергічної реакції людини та швидкого опухання ніг.

Коли цю масу зтерли і струсили, виявилося, що вся поверхня шкіри ніг Івана суцільно вкрита укусами, роташованими акуратними рядами, що не поступались своєю організацією бджолиним сотам. Тобто, мошкара зайняла всю поверхню методом своєї максимальної щільності.

Іван опустив ноги в річку, але від цього біль став просто щемливішим.

- Треба терміново робити содовий розчин, - застосував свої знання Петро, студент-медик.
- Ні, я знаю більш дієвий метод, - оголосила Катя, що прибігла знову.

Вона розкрила флакон йоду, почала виливати його на покусані Іванові ноги, розмазувати його по поверхні і буквально втирати його в ранки.

Жодного очікуваного гострого болю від йоду не було. Навпаки, біль змінилася доволі сильним свербінням, щоб зняти який медсестра почала втирати йод ще сильніше.
І вже за кілька хвилин, буквально на очах, пухлина стала спадати. На обох ногах.
Наступного ранку про опухлі ноги Івана нагадували лише тисячі дрібних ранок через укуси мошкари. Допоміг ще й сильний імунітет молодого, 22-річного хлопця.

Таким стало хрещення Івана сибірським гнусом.

Нагору

Медицина як підрозділ КДБ

А він міг взагалі там не опинитися. Будучи нечуваним активістом, одним із найкращих студентів інституту, членом, а потім і головою бюро комсомолу всіх рівнів (курсу, факультету, інституту), він був призначений Харківським обкомом комсомолу комсоргом зведеного міського студентського загону, який направляся, за обміном (нечувана справа в ті часи!) на роботи до Німеччини, точніше, - у НДР.

Пройшов ряд співбесід, вивчав (разом з іншими) специфічні норми німецького етикету.
До того ж, він непогано володів німецькою, і письмовою, і розмовною.
Пройшов спеціальну медичну комісію.
За списком, отриманим в обкомі, розпочав закупівлю сувенірів.

Раптом у деканаті Іванові сказали:
- Вам необхідно ще раз пройти медкомісію, загубився один із аналізів.

У лікарні ж голова комісії сказав Івану, що справа набагато складніша.
- Надійшла вказівка провести повторну ЕКГ усім, у кого вперше були в ній хоча б найменші відхилення..

Кардіолог, який проводив повторне обстеження комсорга зведеного міського загону, практично не дивлячись на криві самописців, безапеляційно заявив:
- У Вас хворе серце, Вам не можна їхати за кордон.

І, взявши його медичну картку, дописав перед словом "придатний" (рос.: "годен") , що вже там стояло, частку "ні" ("НЕ"), трохи більшим шрифтом.

Іван мало не розплакався. Подумав, що замість нього хочуть відправити когось, комусь більш потрібного.

Але що ж робити? Проти висновків медицини не попреш. І він записався в "Єрмак", на лісоповал в Сибіру, валити та тягати колоди. Там ЕКГ ніхто й не думав знімати.

- Скарги є? - тільки й спитав лікар цієї комісії.
- Ні, - жваво відповів Іван.
- Тоді швидко на укол від енцефаліту! - суворо скомандував медик.

Через тиждень Ковальчук був уже на околицях Кінтуса.

… А за кілька десятків років дізнався, що його тоді не випустили за кордон через репресованого діда. За те, що в роки війни він опинився в німецькій окупації, якось там виживав і рятував інших. Про якого Іван довгі роки навіть не підозрював.

За президентства Ющенка йому навіть з відповідними документами справи дали ознайомитися.
Дід, до речі, зрештою, виявився повністю реабілітованим. Лише з місця позбавлення волі так і не повернувся. Бо помер на радощах від звістки, що звільнений по амністії.

Оце і був справжній гнус. Гнус сталінізму.

Нагору