Сибірські оповідання
(Харківське студентство 60-х у Західному Сибіру)

Зірвиголови Вандрасу

В очікуванні керівництва

Командир загону Віктор Кунін з'явився в табір не в кращому настрої. У Кінтусі, в який він їздив за поштою та хлібом для всього загону, він почув, що незабаром на "об'єкт" очікується прибуття начальника БМП (будівельно-монтажного поїзда) Потапова, якого всі в околиці кількох сотень кілометрів довкола, заздалегідь боялися.

Наділений практично необмеженими повноваженнями, Потапов був живим втіленням сили, влади, закону та правосуддя в одній особі. Вершителем долей людей, яких він ніколи навіть не бачив. Більшість з яких теж ніколи раніше його не бачили.

Будівництво самої залізниці та всіх пов'язаних з нею об'єктів - станцій, роз'їздів, пристанційних селищ, мостів та інших - вимагало твердої та вмілої організаторської руки.
Потапов був саме таким.

Ніхто не знав, що саме зацікавить його в Кінтусі, тож побоювалися всього.

Кунін небезпідставно вважав, що Потапова зацікавить, швидше за все, саме місце розташування базового табору його загону. Адже тут згодом мав бути збудований залізничний міст через Вандрас. І готовність цієї ділянки траси (поки що - лише вирубування просіки під неї) до вже швидкої появи майстрів колії і мостовиків ніяк не могла залишитися поза увагою начальника будівельно-монтажного поїзда.

Стан просіки бригадира не хвилював. Вона була вирубана і рубалася далі у суворій відповідності до отриманих ним на початку робіт завданням, за планом, з дотриманням розмірів та напрямків. Але її примикання до річки, по обидва береги, були явно не готові до прибуття високого начальства. Дерева, що нависали над течією річки, повалені не були, залишені "на потім". Тому що було незрозуміло, що з ними робити і як їх позбутися в просто неминучих випадках їх падіння у воду після повалу.

Зрізати і виловлювати в річці спочатку лише великі гілки при вершинах і самі вершини цих дерев було практично неможливо, тому що для цього необхідно дістатися до них. А зробити це з сокирами чи тим більше бензопилами було б і неймовірно важко, і вкрай небезпечно.

І командир загону вирішив просто повалити всі ці дерева, яких на ділянці вже прорубаної просіки залишалося близько десяти - дванадцяти штук, прямо в річку. Цілком, починаючи з основи. У розрахунку, що течія Вандраса віднесе їх кудись подалі від зони його відповідальності.

Те, що дерева, що повалили в річку, можуть створити на річці непрохідний затор, Віктора, звичайно, турбувало, але набагато менше, ніж очікуване прибуття високого начальства. Яке, як був упевнений Кунін, прибуде до табору (якщо таки з'явиться) на вертольоті. Тому він віддав розпорядження не відправляти поки що в селище кедрові та ялинові колоди, заготовлені загоном на березі і призначалися для будівельників, які мали туди ось-ось прибути, а зарезервувати їх для швидкого спорудження вертолітного майданчика, як тільки він знадобиться. І приступити до вирізки дерев на берегах.

Нагору

Гребля

Після отримання такої команди бригадира бійці двох ланок загону, по одній на кожному березі, з задоволенням взялися за цю роботу. Адже завдяки їй не треба було тягнутися в досить далекий край просіки. Працювати ж довелося просто в таборі! І свіжа вода поряд!
Дружно заторохтіли бензопили, і перші дерева повалились у річку. Перші, найменші, попрямували за течією і швидко зникли за першим поворотом.

Та коли в річку почали падати великі дерева, та ще з двох берегів одразу, вони зчепилися між собою і залишати розташування "Єрмака" не захотіли. Вальщики помітили це не одразу, а лише після падіння третього дерева.
- Нічого, продавимо! - авторитетно заявив Утомілін, найбільший здоровань серед усіх бійців загону, - Зараз повалимо ще одне дерево вище за течією, і як тільки його понесе течія, воно розвалить цей затор.
І сам спиляв і повалив у річку ще одне дерево, на самому верхньому (відносно течії води) краю просіки.

Але замість очікуваного ефекту "тарана", це дерево лише погіршило ситуацію. Тепер усі ці дерева сплелися між собою, утворивши на річці цілком очевидну греблю, яка збільшувалася ще й за рахунок раніше звалених, тільки трохи менших дерев, а також гілок, що невідомо звідки припливали по річці, на які раніше ніхто навіть не звертав жодної уваги.
Під натиском течії сплетіння гілок ставало дедалі тугішим. Тим більше, що це були осинові дерева, з великими та розгалуженими гілками. Гребля на очах збільшувалася у розмірі.

Основний склад бригади, що повертався на обіду з кінця просіки, був вражений, побачивши замість поромної переправи цю величезну споруду. Стало також зрозуміло, що початковому сплетенню повалених у річку дерев сприяв ще й сталевий дріт переправи. Тепер все це стало єдиним цілим.

- Що, бобри в загоні завелися? - голосно запитав Петро, найавторитетніший із вальщиків.
Решта розгублено мовчала.
- Давай пилку! - наказавв Петро Утоміліну. (Свою він, як і всі вальщики, на обід залишив наприкінці просіки).

Нагору

"Демонтаж"

Бензопила "Дружба" заревіла, Петро міцно вчепився в неї і, жорстоко-відчужено дивлячись на греблю затору, пішов прямо по ній. Не звертаючи, здавалося, ніякої уваги, на її похитування, на величезні дірки між деякими гілками, під якими стрімко проносилася вода Вандраса, тепер - значно швидше, ніж раніше.
Підходячи до найбільших гілок, що стирчали з води або були зануреними у неї зовсім не глибоко, в межах досяжності полотна пилки, Петро несамовито зрізав їх і, здавалося, немає у світі сили, здатної зупинити його. Що він з такою ж твердою впевненістю зараз зріже все, що трапиться на його шляху.

Ошелешена від такої поведінки пилка оскаженіло ревіла, вода, що розсікалася пилкою, з середини річки стрімкими бризками долітала чи не до кожного берега. Мокрий, грізний, страшний, і водночас прекрасний у роботі Петро трощив плавучий затор із дивними словами:
- Це вам не Бобруйск! Це вам не Березіна! - І через паузу, - Тут вам не рівнина! Тут клімат інший! (Кого він мав на увазі, бобрів, війська Наполеона чи поганих друзів, залишається загадкою й досі).

Гілки летіли, як тріски, гребля на очах танула, але все ще трималася за рахунок гілок, сплетених під водою.

На допомогу Петру кинувся його напарник Ковальчук, з сокирою на замасі. Швидко видивляючи місця сплетень, що найбільш сильно стримуали так несподівано виникшої гідроспоруди, він сідав на будь-яку, хоч трохи міцну опору, майже по груди, у воді і з усього розмаху, крізь воду, рубав гілки, що знаходилися мало не на метровій глибині. Під його ударами затор здригався, а після відвалювання чергової гілки трохи зміщувався. Вода злітала фонтанами на всі боки, а найбільше, на самого Івана.

Трудовий азарт цих двох шибеників був страшним. Всі інші "бійці" загону, що зібралися по обидва береги річки, в заціпенінні спостерігали за їх шаленою роботою, яка, в принципі, могла дуже сумно для кожного з них, будь-якої миті, закінчиться. У тому числі, й спантеличений бригадир Віктор Кунін.

Нарешті, споруда тріснула і, подібно до воріт, двома стулками, почала повільно розкриватися.
- Хлопці, тікайте! - вигукнув Кунін.

Але ті вже й самі вилітали на береги, мов зайці. Чому і як вони тікали, знають тільки вони самі.

Наступного дня бригадир сам спускався на човні до селища, щоб переконатися, що десь нижче за течією не утворився ще один затор.

Нагору

Приїзд високого начальства

За кілька днів у таборі з'явилася самохідна баржа, з якої на берег зіскочило кілька людей, у тому числ,і й начальник будівельно-монтажного поїзда Потапов, який виявився зовсім не грізним. Причалили вони до лівого, протилежного від табору берега, побачивши там Куніна, а головне, підготовлений та покладений у штабелі будівельний лісоматеріал. (Просто щастя, що бригадир "Єрмака" не витратив його на вертолітний майданчик, що виявився зовсім не потрібним).

Швидко познайомившись і озирнувшись на всі боки, Потапов дав Віктору завдання:

- З завтрішнього дня починайте сплав будівельного лісу до селища. За кілька днів прибуває бригада теслярів, їм потрібен і фронт роботи, і матеріал. А в самому Кінтусі гарного лісу майже немає. Запитання є?
- Та майже ні. Тільки як сплавляти, окремими колодами, врозсип?
- А хто їх там ловитиме, я чи що? - Раптом виявилося грізне нутро начальника, - Чи по берегах збирати? Сплавляйте плотами!
- Так у нас же немає плотогонів!
- В'яжіть плоти прямо сьогодні і вчіться керувати ними. До завтра ще купа часу!

І Потапов відплив у селище, на прощання ще раз окинувши оком примикання просіки до берегів Вандраса. Залишившись задоволеним побаченим, жодних зауважень не зробив. Як і не дав інших команд.

Нагору

Плотогони

На вечірньому шикуванні, після переклички, Кунін оголосив про завдання, поставлене Потаповим.
- Хто з вас уміє сплавляти плоти?
У відповідь - гробове мовчання.
- А в'язати їх?
Реакція - та сама.
- Але ж для нашої переправи зробили таки один! Василю, виходь з шеренги! Ти ж з Карпат, а там по гірських річках проводиться лісосплав, як же ти можеш нічого в цьому не тямити?
- Та бачив один раз, як це робили інші, але це у нас буває так рідко, що справжніх плотогонів взагалі немає, - несміливо пояснив Вася Кіндзерський, на прізвисько "Чоловіче", через його манеру звертатися до людей саме цим словом.
- Ну раз, все-таки, бачив, значить очолиш бригаду плотогонів. Вибирай ще чотирьох осіб на власний розсуд!

Майже весь наступний день бригада "плотогінів" в'язала плоти ьіля верхньої частини просіки і тренувалася спускатися на них, використовуючи довгі жердини, на нижню її частину, тобто, на відрізку 150 метрів.

А ще через добу, зв'язавши в караван шість плотів, що складлись з 10-12 чотирьох - п'ятиметрових колод кожна, хлопці вирушили на ньому вниз за течією.
Бригадир супроводжував їх на моторному човні, на якому й привіз їх назад до табору вже ближче до вечора.

Хлопці захлинаючись ділилися враженнями, розповідали, як вони героїчно долали найкрутіші вигини річки, боролися з течією та глибиною річки, що не дозволяла жердинам досягти дна і керувати напрямом руху, і як, врешті-решт, доставили ліс у селище,

Майже всі інші захоплено слухали їхню розповідь про цю незвичайну пригоду.
- Туристи, курортники, нероби, - майже як завжди, похмуро, але виразно кинув Петро Карнаухов, - п'ять лоботрясів, замість того, щоб працювати, прокаталися по річці на п'ятнадцяти колодах. Цілий день каталися, та ще й вихваляються цим!

- Не п'ятнадцять, а шістдесят, - поправив Чоловіче.
- Сам би спробував, якщо такий розумний, - додав один із свіжоспечених плотогонів.
- А ось і спробую. Он з Іваном, удвох, - прийняв виклик Петро, побачивши кивок Івана, - тільки ви завтра зв'яжете десять плотів, а ми післязавтра їх відженемо.
- Удвох? - недовірливо перепитав Вася.
- Так, удвох, - підтвердив ще раз невгамовний.
- Петю, не зариваєшся? - втрутився у розмову бригадир.
- В'яжіть завтра до обіду плоти, а ми з Іваном сплавимо їх у селище відразу після обіду.

Назавтра так і зробили.
- Пов'язали? - спитав Петро після повернення до табору на обід, тягнучи на собі, всупереч звичці, бензопилу (щоб не залишати її наприкінці просіки на всю ніч).
- Навіть не десять, а дванадцять, - гордо відповів Кіндзерський.
- Ну, дванадцять, то дванадцять, - спокійно відреагував Петро.

Відразу після обіду Іван з Петром заскочили на низку з 12 плотів. Іван став на другий, а Петро - на дев'ятий, четвертий з кінця. На кожен пліт були покладені жердини для відштовхування від берегів, у разі появи такої потреби.

- Дорогу знайдете? - Запитав Віктор, - майте на увазі, я з вами не зможу поїхати, у мене сьогодні оперативка по рації.
- Повз Льодовитий океан не проскочимо, - в тон Петру відповів цього разу Іван.

Перебігаючи з плоту на пліт, починаючи з голови своєрідного каравану, хлопці поступово відштовхнулися від берега, перевели свою флотилію на фарватер, головний потік течії, і вирушили в дорогу.

Іван, що перейшов на перший пліт, напружено вдивлявся вперед, будучи попередженим про те, що одразу за першим пологим правим поворотом буде дуже крутий, більш ніж під прямим кутом, лівий, за яким одразу ж з'явиться майже такий же крутий правий.

Своєю жердиною Іван орудував тільки як веслом, тримаючись середини річки і постійно озираючись на Петра, який перебігав з плоту на пліт, відштовхуючись відповідною жердиною від берега, коли той надто близько до нього наближався.

- Все гаразд, Ваню, тримай курс! - Періодично вигукував його напарник.

І тут Іван побачив, що річка закінчується. Тече просто в нікуди, у глухий кут. Прямо по курсу наближався піщаний берег, порослий лісом, а ніякого повороту не було. Течія ж робилася тільки швидшою.
І лише за п'ятдесят метрів від цього глухого кута, в який плотам було неминуче уткнутися, блиснула водна гладь, що різко йшла вліво.

Зрозумівши, що починаються головні пригоди, з задніх плотів на передні з усією своєю спритністю пронісся Петро.

Удвох вони щосили гребли своїми жердинами, намагаючись перевести хоча б один - два передні плоти з усієї своєї зв'язки в русло, що повертає вліво. І їм таки вдалося це зробити.

Але всі інші плоти, що, як і раніше, рухалися під впливом прямої течії річки ще до її повороту, почали швидко наздоганяти попередні, впиратися в них, складатися в гігантську гармошку, і викидатися на зовсім небажаний берег.

Тоді хлопці перейшли на один із останніх плотів, цього разу, прямо по суші берегу, який якимось туристам міг би здатися навіть по-своєму прекрасним, і вже з нього почали розправляти плаваючу гармошку з трьох останніх плотів, виштовхуючи і їх на берег, зате вишиковуючи всю низку в одну лінію, цього разу - криву.
Коли через глибину (навіть на повороті!) упертися в дно річки не було жодної можливості, один із сплавників вискакував на берег і підтягував до нього пліт жердиною, яку подавав йому напарник, що залишався на ньому.

Після такого розбору гармошки хлопці знову перейшли в головну частину зв'язки і, відштовхуючи від берега спочатку третій пліт, потім четвертий (і так далі до останніх) поступово залучили всю свою зв'язку в течію річки, вже за її поворотом. І тут же побігли боротися з новим, майже таким самим крутим, правим.

Ще два доволі круті повороти зв'язка пройшла вже, не складаючись у гармошку. Іванові й Петрові просто довелося добре побігати по всій своїй низці плотів, добре відштовхуватися жердинами від берегів і старанно грести ними, як веслами, на ділянках з плавними поворотами.

Причалювання в селищі було дуже простим, тому що було, по суті, повною протилежністю тому, чим займалися наші сплавники всю дорогу. Вони дали течії прибити плоти до лівого берега, і тільки щоб уникнути складання останніх у чергову гармошку, пригальмували хід задніх. Іван вискочив на берег і вчепився в жердину, подану Петром з останнього плоту.
Здивуванню будівельників, які вже почали свою роботу в районі причалу, не було кінця. Ще б пак, два необстріляні пацани пригнали дванадцять плотів і успішно зупинили їх у потрібному місці!

Увечері Кунін, що звільнився, нарешті, від своєї наради по рації, забрав Івана та Петра до табору.

А ще через день ці зірвиголови, удвох, сплавили в Кінтус зв'язку з 22 (двадцяти двох) плотів.

Через роки наші відчайдушні плотогони кілька разів зустрічалися, сім'ями. Вдома і в одного, і в іншого. Показували, як йдуть ремонти в їх квартирах, вихвалялися мисливськими рушницями і ножами, ділилися поточними проблемами та справами, допомагали один одному у різних організаційних питаннях.

Але чомусь ніколи не згадували ні історію з плотами, ні випадки з гумовими чоботями…

На цьому лісозаготівля тимчасово закінчилася, але робіт на просіці було ще достатньо.

Нагору