Сибірські оповідання
(Харківське студентство 60-х у Західному Сибіру)

Зірвиголови Вандрасу

Свято

Змістовне слово "режим"

В 60-ті роки минулого століття усі "бійці" так званих студентських будівельних загонів на літні канікули виїжджали на заробітки, щоб покращити свій матеріальний стан. Погоджувалися на будь-яку роботу, у будь-якій точці СРСР, аби тільки за неї добре платили.

Однією з таких "точок" було будівництво залізничної колії, яка мала пов'язати вже освоєний залізничною "цивілізацією" Тобольск з нещодавно відкритими родовищами нафти і газу в районі Сургута, розміщеного приблизно на 500-600 кілометрів північніше. (Обидва названі пункти відносятся до Тюменської області).

На період задуму і початку будівництва їх надійно розділяла Західно-сибірська низовина, покрита невиразною тайгою, сотнями дрібних річок і безкінечними, нездоланними для транспорту болотами. Пересування по усьому цьому географічному масиву було можливим тільки по тимчасових зимових дорогах, так званих "зимівниках". На доволі сумнівне щастя, зима в тих краях триває десь з пів року. Отоді й вирішувалися всі транспортні проблеми міста геологів.
В нетривалу теплу пору року на допомогу людям приходили гвинтокрили (вертольоти).

Коли керівництво країни було проінформоване про величезну перспективу цих і ще більш віддалених на північ територій, ним було прийняте рішення про будівництво залізниці у ці краї.

Але початок будівництва будь-якого шляху через будь-який ліс завжди починається з прорубування просік у ньому.

От на таке "будівництво" й виїжджали десятки, якщо не сотні студентських загонів. Причому, організації-замовники надавали перевагу саме студентам з України, як найбільш працьовитим, організованим і мало питущим.

Одним з таких загонів був харківський "Єрмак", сформований зі студентів ХІІТу (інституту інженерів залізничного транспорту).

За взаємною згодою, обумовленою в заяві/договорі, роботи повинні були проводитися (і проводилися) протягом усієї світлої частини доби, без будь-яких вихідних за весь 2-3-місячний період роботи. Сумарна заробітна плата за цей, відносно нетривалий час, складала понад тисячу рублів, "чистими", що становило приблизно річну зарплату інженера або 35-40 щомісячних студентських стипендій.
Звичайно, що такі умови сприймалися студентством не інакше, як фантастично привабливі. І чорт з ними, тими вихідними!

Зрозуміло, що ні про які мобільні телефони в ті часи ще не було й мови. І не тільки в СРСР, а ніде у світі.
Листи додому хлопці писали (їх якось, епізодично, відправляли з найближчого селища геологів та будівельників - Кінтуса), але відповідей, здається, не отримував ніхто.

Нагору

Втома на грані безсилля

Керований Віктором Куніном (людиною старшого віку, студентом цього ж вузу, що потрапив на навчання , маючи певний виробничий досвід) загін успішно виконував усі заплановані на кожен день завдання. Але, звісно, ціною неймовірної фізичної і моральної напруги.

Спочатку було важко увійти в режим і умови життя і праці, але через тиждень люди втягувалися і десь з місяць працювали з неймовірною віддачею. Але надалі, поступово, з дня на день, у кожного працівника накопичувалася втома від важких робіт: сам лісоповал, розрізання стовбурів на ділове дерево і відходи, пертягування (переноска не плечах стовбурів, підняти які було під силу не менше, як 6-8 чоловікам одразу), збирання в купи і спалювання гілля. Та ще й умовах неповноцінного харчування.

І все частіше в загоні починалося скиглення про нестерпність такої праці.

А в ті часи, у першу неділю серпня, в СРСР відначався день залізничника. І "бійці", студенти залізничного вузу, якось враз відчули себе залізничниками і почали вимагати від командира святкування цього дня.

Порадившись з старшокурсниками (а по рації - ще й зі своїм реальним керівництвом), Віктор взяв на себе нелегке рішення про святкування. Але не всього дня, а тільки його половини. Другої, після обіду. За умови виконання денної норми робіт за перші пів дня.

Радості і ентузіазму добровільних рабів не було меж!

Нагору

Підготовка до святкування

Алкогольних напоїв у загоні не було, абсолютно. А святковий стіл відрізнявся від звичайного тільки подвійною порцією консервованої "тушонки".

Зате були проведені справжні спортивні змагання!
Поруч з наметовим містечком загону, у вже раніше вирубаній просіці, був вибраний найбільш рівний майданчик, розміром приблизно 500-600 квадратних метрів (25х20 чи 30х20), на якому встановили пару воріт, типу хокейних, збитих з підручних жердин.
Десь у "загашнику" командира знайшовся й футбольний м'яч.

На дошці оголошень був вивішений записаний від руки(!) звіт про результат і хід боротьби важливого учорашнього матчу збірної країни (з ким - не запам'яталося). Який спеціально прослухувався (в порушення правила відбою в кінці робочого дня) власним "кореспондентом" загону Іваном Ковальчуком, за допомогою найкращого радіоприймача тих часів ризької марки VEF.

Та найбільш несподіваним святковим подарунком для загону виявився невідомо звідки виниклий фотомонтаж про приїзд загону і перші дні його роботи в тайзі.

Виявилося, що "спецкор" носився зі своїм ФЕД'ом не тільки для солідності. І не тільки для звіту після повернення в Харків.
В його рюкзаку містився портативний фотозбільшувач, кілька фотованночок і набір фотохімікатів.
І все це було реалізовано на практиці, у фото, ще у тайзі, в кухонному наметі, пізньої ночі перед Днем залізничника.

Скільки комарів було у тих фотованочках в процесі роботи, краще не цікавитися.

Нагору

Турнір

Турнір з міні-футболу був проведений за олімпійською системою, серед чотирьох команд, починаючи з напів-фіналів. У складі кожної було по три гравці. Один, що в даний поточний момент гри знаходився найближче до воріт, мав права воротаря (відбивати м'яча і руками).

Решта бійців-роботяг з задоволенням вболівала за своїх, сидячи безпосередньо за умовними боковими лініями майданчика.

Перемогу в турнірі святкувала команда "Міраж", у складі:
- Володимир Лубненко, під номером ln(пі)
- Анатолій Худенко, номер "корінь з пі"
і всюдисущий Іван Ковальчук, під номером tg(пі/4)

У радіусі 200 кілометрів від місця проведення не було жодної людини, щасливішої за переможців. Пам'ятний знак і меморіальна дошка на місці історичного матчу через брак часу не встановлювалися.

Нагору

Прощання з романтикою

Доки одні грали в футбола, а інші вболівали, ще одна група хлопців складали у величезну копицю навколо саморобного велетенського хреста все навколишнє сміття і гілля.

Ще кілька, особливо художньо обдарованих, разом з дівчатами-кухарками, виготовили з найстарішого робочого одягу скульптуру (назвати її опудалом не повертається язик) людини, на груди якої поклали табличку з написом "Романтика".
"Романтику" поклали на саморобні ж ноші.

Після закінчення матчу відбулося шикування і перекличка загону, після якої увесь його особовий склад вишикувався у прощальну "похоронну" церемонію, попереду якої винесли "тіло" нещасної романтики.

Незважаючи на комарів (та за увесь попередній час народ до них вже і призвичаївся), шли з непокритими головами, до хреста розп'яття. Там "покійницю" закріпили на хресті, підсунули усе зібране раніше гілля. Не пошкодували й банку бензину, який вилили у майбутнє кострище.
А потім чиркнули сірником…

Особливих радощів, однак, не проявили. Та, мабуть, і не відчули.
Зате комарів винищили одразу кілька сот тисяч.

Нагору