Сибірські оповідання
(Харківське студентство 60-х у Західному Сибіру)

Гумовий чобіт

Вихід на позицію

Після обіду та зовсім короткого перепочинку в наметах, бригада студентського загону "Єрмак" мляво піднімалася на ноги.

- Живіше, жвавіше, ворушіться! - більше для видимості, ніж за потребою, покрикував на всіх командир/бригадир.

Для видимості - тому що Віктор Кунін і сам був неабияк виснажений своєю повсякденною трудовою вахтою, що у нього тривала без усяких вихідних ось уже другий місяць поспіль.

А поспішати і справді треба було. Просіка, яку бригада рубала у неходженій, болотистій тайзі, вже більш ніж на три кілометри заглибилася в кожну сторону від базового табору.
Тому, щоб продовжити роботу, щодня треба було спочатку пройти в її кінець, в один чи інший. Вранці та після обіду. А по болоту, що чергується з величезними калюжами і невеликими острівцями суші, це було непросто вже саме собою.

Намічений для роботи сьогодні край просіки розташовувався за Вандрасом, невеликою, але досить повноводною притокою Салима, тому бригада, ланками по три людини, збиралася на березі в очікуванні, поки паромник, чіпляючись голими руками за перекинутий через русло річки сталевий дріт, пережене плотову переправу з протилежного берега.

Очікування було зовсім коротким, але й цей час кожен намагався провести з якоюсь користю для себе. Хтось перевіряв заточення сокири, хтось щільніше упаковував нижні штани в халяви гумових чобіт, а потім натягував штанини верхніх штанів вже поверх чобіт, щоб проклятий тайговий гнус не заїв. А хто - просто затягувався цигаркою.

Здоровий і безтурботний Петро Карнаухов, вальщик однієї з ланок, насолоджувався своїм тимчасовою бездіяльністю, широко розставивши ноги, по-наполеонівськи схрестивши руки на грудях, і уважно вдивляючись у кожен рух паромника.

- Енергічніше, частіше, веселіше, - голосно, хоч і досить похмуро, вигукував він у такт кожному ривку Василя, який працював сьогодні за графіком і на переправі, і помічником по кухні, при двох куховарках, таких же студентках, як і всі інші лісоруби Куніна.

Легкість і бадьорість Петра пояснювалися тим, що свою бензопилу він, як і інші вальщики, на обід у табір не тягнув. Вони кидали пилки в лісі, прямо на місці повалу. "Дружби" ці були дружніми лише в сутичках із товстими стовбурами вікових дерев. А вранці та ввечері - просто важкою ношею та тягарем вальщиків. Але ж зараз був обід!

Іван Ковальчук, помічник та змінник Петра за лісоповалом, тримав біля ніг рюкзак, добре завантажений кількома флягами води. Вода ця вважалася питною, хоча й набиралася прямо в річці і мала очевидне буре забарвлення. Для заспокоєння працівників та очищення своєї совісті, медсестра Катя, про всяк випадок приписана до бригади, і яка була за сумісництвом ще й однією з куховарок, кидала в цю "питну" воду кілька крупинок марганцівки. Після цього вона вважалася знезараженою.

У руці Івана була сокира, якою він готував підхід вальщика до чергового кедра, ялинки або, на більш заболочених місцях, величезної осики. Свій основний на сьогодні "інструмент" - жердину для штовкання стовбурів при їх підпилюванні вальщиком - він теж залишив на обідню перерву у лісі. Щоправда, на відміну від бензинових пилок, жердини треба було кидати не в кінці просіки, а на початку болота. І там був їх запас для кожного з працівників бригади.

Зайшов на плот і Женька Королівський, "сучкодер", третій працівник ланки Карнаухова. Поставив на колоди плоту каністру з бензином, усівся на неї і мовчки спрямував свій погляд у напрямку течії річки. Курці цигарок не без страху поглядали на каністру, але курити не переставали.

Після переправи бригада один за одним, крокуючи майже слід у слід, досить швидко і енергійно (після обіду та наступного відпочинку) попрямувала у напрямку кінця просіки.

Калюжі, що траплялися на маршруті ходи, одні - пов'язані з болотом водні резервуари, інші - залишки снігу, що розтанув тільки в червні, де по пояс, де по шию, а де і глибше, були перекриті раніше поваленими стовбурами дерев, частина яких спеціально не забиралася, щоб служити своєрідними плаваючими містками. Ті з них, що були товстішими, або хоча б одним краєм торкалися ґрунту на краю калюжі, були досить стійкими, хоч і притоплювалися під вагою низки лісорубів. А ті, які в найбільш широких калюжах просто плавали на їх середині, без опори на "берег", весь час намагалися прокручуватися навколо своєї осі під ногами людей, що перебігали по них.

Нагору

Трясовина

Коли частина шляху з найбільшими калюжами залишилася позаду, група вийшла на досить чисту на вигляд галявину, діаметром метрів сто п'ятдесят-двісті, що лежала якраз на маршруті просіки.

- Усім взяти жердини! - суворо скомандував Кунін, - хто забув, де залишив свою стару, - зрубати нову!

Бригада розтягнулася фронтом, в шеренгу по одному. Кожен тримав в одній руці або під рукою довгу жердину або велику гілку.

Болотом (а це було саме воно, вкрите щільним півметровим шаром моху та болотяних рослин) йшли врозтіч, віддалік один від одного. Не поспішаючи, але й не зупиняючись. Грунт під ногами ходив ходуном, а кожен, хто йшов, був своєрідним центром величних його хвиль (грунту!).

- Нікому не зупинятися, йти вперед безперервно! - кричав бригадир, коли помічав будь-кого, хто забарився. - Міцніше тримай жердину під рукою і рухайся! - кричав він кожному, хто хоч би на секунду розгубився.

- От б***ь! - раптово з зойком вигукував хтось з тих, хто провалився (адже уникнути цього було практично неможливо!), з напускними веселощами і явно не напускними тривогою і страхом.

- Негайно витяг одну ногу, заніс її на жердину, різко підтягнувся і перехопився! - гучно і швидко командував Віктор чи будь-який сусід проваленого у трясовину - згадай Брумеля! (Валерій Брумель - олімпійський чемпіон Токіо, колишній світовий рекордсмен зі стрибків у висоту, який стрибав ще перекидним способом, переходячи через планку грудьми).

І той, що провалився, швидко підтягувався, підіймався спочатку однією ногою на рятівну жердину і, наскільки було можливо, швидко вилазив із провалу. Відразу після цього робив кілька швидких кроків від небезпечного місця та рухався далі.

Переміщаючись болотистою ділянкою, люди розлякували полчища чорних болотяних гадюк, що вибралися погрітися на сонечку, поки лісоруби обідали і відпочивали, не турбуючи мешканців ніким не турбованої до цього природи.

Нагору

Лісоруби за роботою

Десь через годину, дійшли таки до краю 150-метрової завширшки просіки і знову зібралися в ланки, трійками. Пилки та робочі жердини були на місці, ніхто нікуди їх звідси не забрав. Та й далеко було б нести: двісті-триста кілометрів до Тобольська чи двісті - до Сургута!
Бригадир, переконавшись, що всі благополучно дісталися робочих місць, послався на якісь справи і вирушив назад на базу. Чи справи ці й справді були невідкладними, чи йому треба було "проконтролювати" роботу ще й кухарок, що залишилися в таборі. Доки інші мужики були в лісі.

Петро та Іван підготували приблизно триметровий підхід до чергового великого дерева, буквально викосивши сокирами всю молоду поросль навколо нього, від прутика, завтовшки з олівець, до молодих берізок чи осик, у руку людини. (Саме вони й використовувалися як жердини під час руху через болотисту частину шляху).

Напрацьованим рухами Петро зробив чимал клиноподібний запил дерева у бік передбачуваного спрямування його падіння - на раніше вирубану ділянку. Сьогодні лісорубам явно пощастило - вітер дув якраз у той бік.

Робота закипіла. Петро пиляв, Іван упирався якомога вище в стовбур жердиною, щоб не заклинювало його пилку, а коли дерево подавало перші ознаки втрати стійкості - остаточно повалював його, намагаючись максимально скоригувати напрямок його падіння.

Через два-три дерева Петро поступався Івану правом роботи пилкою, а сам брався за жердину і тимчасово ставав вальщиком-штовхачем. Але в такому варіанті розподілу обов'язків робота йшла гірше: Іван не завжди міг співставити подачу газу з необхідним зусиллям для запилу, вчасно змінити власне положення відносно стовбура (що було вкрай важливо, коли ніж пилки не діставав навіть до середини деяких, особливо товстих дерев). Бензопила то глухла, то виявлялася майже безнадійно затиснутою. І тоді знову за керування нею брався Петро.

Цей Петро був студентом випускного курсу медичного інституту, мріяв стати хірургом. Тому він орудував "Дружбою" так, ніби робив нею хірургічну операцію самої тайги, бачачи в кожному черговому дереві лише об'єкт, який підлягає негайному хірургічному видаленню.

Як і медсестра Катя, Петро був відряджений до загону як медичний працівник, для забезпечення єдино можливої в умовах глухої тайги медичної допомоги.

Третій член ланки, сучкодер Женя, весь цей час "драв" сучки.
Насправді його робота полягала в тому, що він вручну, за допомогою однієї лише сокири, обрубував усі бічні гілки на повалених деревах.

У нижній частині стовбура, найчастіше до висоти 20 - 30 метрів, цих гілок не бувало зовсім, тому що в боротьбі за виживання кожен екземпляр дерева прагнув якнайшвидше витягнутися вгору, до сонця. Верхівка ж будь-якого дерева не мала жодної будівельної цінності, тому всі гілки, що входили до її складу, трохи пізніше просто спалювалися на місці.

Обрубувати гілки сучкодерам доводилося лише на порівняно невеликій ділянці верхньої частини ствола. До того ж, справа трохи спрощувалась тим, що майже всі гілки, на які дерево падало після повалу, просто ламалися під його величезною вагою, що посилювалося ще й інерцією кожного такого велетня.

За вимогами безпеки лісоруб-сучкодер повинен був перебувати по один бік поваленого ствола, а "сучки" (іноді - товстилелезні гілки) рубати з протилежної. Ніби, захищаючись стовбуром від невдалих ударів сокирою і великих трісок і сухих шматків гілок, що летять. Але якщо товщина дерева в цьому місці все ще була великою, ця вимога ставала практично нездійсненною, через велику товшину і бокових гілок. Тому рубали і на своєму боці стовбура, і видершись на нього зверху. В останньому положенні за один прохід можна було рубати праворуч і ліворуч. Хоча це було по-справжньому небезпечним. Та навіть і просто ходити, балансуючи на верхній частині стовбуру, що прогинається і хитається. Не кажучи вже про саму роботу сокирою.

Сокири, якими працювали всі люди в бригаді, в тому числі і сучкодери, щодня, по кілька разів заточувалися і переточувалися на базі, і вранці, і в обідню перерву, і ввечері перед відбоєм. Доводилися на брусках і шліфувальних кругах до тієї стадії, коли лезом сокири можна було без жодних зусиль поголити, наприклад, руку.

Важко і одноманітно нудно було довго, майже нескінченно заточувати сокири, зате потім було дуже легко працювати з ними. Адже п'яти- шестисантиметрова гілка перерубувалась одним ударом.

- Перекур! - Раптом проносилося над просікою.

Цю команду подавав будь-хто, хто першим помічав, що велика стрілка на годиннику збіглася з цифрою 10. Тому що режим був таким: п'ятдесят хвилин - робота, десять - перекур. Ця команда була улюбленою і відразу беззаперечно виконувалася всіма.

Бійці (бо ж бригада вальщиків для солідності іменувалася загоном), відразу, миттєво падали на землю. Більшість - на спини, даючи відпочинок насамперед їм і ногам. Курці ж сідали на землю, упираючись спинами в ще не зрубані чи не повалені дерева, і залюбки затягувалися нікотиновим димком. Додаючи до своїх організмів все, недоотримане ними за попередні 50 хвилин роботи в диму вихлопних газів бензопили.

- Зараз би газировочки, холодненької, з автомата, з подвійним сиропом, - мрійливо промовив Іван.
- Холодною застудиш горло, - авторитетно заперечив Женя. Так, ніби питання тільки в тому і полягало, пити її або почекати, поки вона трохи зігріється. А не в тому, що до найближчого автомату газводи було кілька сотень кілометрів.

- А я б попив чистої, без сиропу, - лежачи на землі на спині і підклавши під голову санітарну сумку, з якою він ніколи не розлучався, зауважив Петя Карнаухов. В зубах у нього була сигарета, а завершували картину його відпочинку ноги, які він примудрявся закидати одну на іншу, навіть лежачи на землі.

- Кінчай курити! - трохи вимученим, але суворим голосом подав команду Мишко, старший боєць бригади-загону. Команду зненавиджену, але, як завжди, неминучу. Адже велика стрілка годинника вже встигла зрадливо дістатися цифри 12…

Народ почав підніматися. Без ентузіазму, а й без заперечень. Бо кожен знав, що за будь-яке зауваження розмір його підсумкової заробітної плати може бути суттєво зменшеним.

Знову заревіли мотори бензопил, знову застукали сокири. Тріск, шум, гам та дим знову заповнили тайгу. Робота закипіла з новою силою.

Нагору

От тобі й маєш!

- Уй-й-й… - раптом долинуло від дерева, біля якого працював Женя. - Ой ти ж, зараза, - чи то закричав, чи то простогнав він.

- Що трапилося, Женю? - в один голос повернулися до нього Іван та Петро.

Враз смертельно зблідлий Женя стояв, закинувши голову назад і заплющивши очі, повільно показуючи рукою вниз, на землю. А його обличчя було суцільною гримасою болю.

На землі стояла взута в гумовий чобіт нога Жені, з підйому якої стирчало тільки топорище.

В якусь мить Петро кинувся за своєю санітарною сумкою, яка до цього моменту йому ні разу не знадобилася. І за кілька секунд уже був біля постраждалого.,

- Іване, допомагай! - різко вигукнув він. А тому й самому мало не була потрібна допомога від щойно побаченого.

Удвох вони посадили Женю поруч із щойно поваленим деревом. І відразу після цього стало видно лезо сокири, що майже повністю вийшло з підошви його чобота.

Тільки якимось дивом сучкоруб усе ще залишався при свідомості.
Довкола дим і гуріт бензопил, бруд, пил та хмари комах. А до найближчої лікарні - близько 300 кілометрів.

Петро миттєво вихопив із сумки скальпель (виявляється, він у нього там був!) і без роздумів розпоров чобіт, розділивши його на дві частини, які тут же викинув у кущі.

- Не дивись сюди! - крикнув він на Женю.
Але це вже було зайвим. Той, сидячи, відкинувся назад і, здавалося, заснув.

Петро вихопив з сумки-самобранки гумовий джгут, швидко і туго наклав його трохи вище щиколки постраждалої ноги. Зробив укол (необхідна ампула і шприц теж були в його сумці!), а потім різко видихнув, збираючись з духом, і ще різкіше висмикнув сокиру з ноги.

Як з банки з варенням, що розбилася, хлинула густа, вже почорнівша кров. Але одразу й припинилася.
Петро вихопив із сумки чергове медичне диво. Мабуть, то була мазь Вишневського. І вивалив весь вміст баночки прямо у величезну рану.

- Ти б хоч паліччя забрав з рани, - сунувся зі своєю порадою Іван.
- Це не палічя, а сухожилля, - суворо пояснив майбутній хірург.

Останньою процедурою стала доволі туга бинтова пов'язка поверх всього, що залишалося від стопи ноги Жені.

- Ну, Ваню, тепер все тільки в наших руках і ногах. І в нашій з Женею вдачі - сказав Петро і підніс постраждалому нашатир (і він був у його санітарній сумці!). Той відразу стрепенувся, прийшов до тями і застогнав.

Робити ноші не було часу. І хлопці вирішили тягнути Женю на собі, верхи, по черзі змінюючи один одного.

- Женю, якщо в тебе є ще хоча б якісь сили, хоч трохи тримайся за нас. Зараз понесемося до табору. Постарайся не впасти!

Нагору

Стаєрський забіг по болоту

І вальщики лісу пустилися в небачений досі забіг.
По вирубаній просіці з її пеньками, неприбраним покищо гіллям, тілько но повалених стовбурах та вже обрубаних колодах. Болотом та калюжами.

По трясовині вони пронеслися з такою швидкістю, що вона, яка ніколи не бачила нічого подібного, просто не встигала провалюватися (і це при подвійному навантаженні на неї!).

Далі нечувана і небачена тут кавалькада мало не пролетіла по плаваючих в калюжах колодах, які не встигали провертатися під вагою навіжених, що проносилися по них.

По два-три рази змінивши один одного, як коня під вершником, Іван і Петро вже через 20 з чимось хвилин були на березі річки. Подолавши три кілометри в умовах абсолютного болотисто-лісового бездоріжжя! Які зазвичай проходили за годину.

- Вікторе! - загорлав Петро, побачивши того на протилежному березі, - терміново викликай катер і вертоліт!

А голос у Петра був таким, що він міг починати кричати чи не з кінця просіки. Або, як жартували пізніше, викликати гелікоптер безпосередньо, без рації.

Нагору

Сибірська швидка медична допомога

Віктор, як командир загону, якраз мав рацію, спеціально розроблену для геологів і наглядачів таборів ув'язнених. (Тільки, мабуть, у зворотньому порядку. Безкрайні володіння ГУГАГ'у, безсумнівно, покривали і ту ділянку Західного Сибіру, на якій працював і загін "Єрмак". Про один тільки Нафтоюганськ усі тут говорили з жахом.)
І він тут же викликав, за тільки йому відомими позивними і паролями, і моторний човен з Кінтуса, розташованого за 6 кілометрів вниз за течією річки, і вертоліт.

У ті часи (а, може, й зараз) будь-який гелікоптер у Сибіру, навіть той, що вже знаходився у повітрі на своєму маршруті, в екстрених випадках був зобов'язаний змінити курс і надати необхідну допомогу постраждалим.

Майже одразу, не більше, як за пів години, після того, як Віктор перегнав пліт через річку та назад, коли на шум вискочила перелякана медсестра Катя, з'явився катер із Кінтуса.
А коли катер з Євгеном дістався до селища, і поки йому там змінили бинти і заново перевстановили джгут, з'явився вертоліт.

Від моменту травми до моменту початку операції на нозі Жені в Тобольській лікарні пройшло близько трьох з половиною годин. Це, зрештою, і врятувало його ногу. А може, і життя.

...Коли трудову вахту загону було завершено, Євген якраз виписався з лікарні.

- А де ж мій чобіт? - жартома, з напускним обуренням, звертався Женя то до Петра, то до Івана. - Взяли б його, хоча б частинами, так би мовити, на згадку!

Розшаркуватися у подяках тоді було якось не дуже прийнято. Як, втім, і зараз.

Нагору

Відкладений фінал

Через багато років Іван, з Женею та його дружиною, теж випускницею ХІІТ'у, випадково зустрілися у Києві, у кінотеатрі. Стрепенулися, зраділи. Перебиваючи один одного, згадували Харків, інститут та студентські роки.

Але як тільки в жвавій бесіді прозвучало слово "Тюмень", на обличчя Євгена лягла тінь, і він помітно притих.
Виявилося, він не розповідав дружині про подробиці того нещасного випадку у тайзі. Як і про те, що кілька тижнів провів у хірургічному відділенні Тобольської лікарні. З якої ледве встиг виписатися на момент повернення загону до Харкова.

Шрам на його нозі вона, звичайно, бачила, але про його походження Євгеній говорити завжди відмовлявся. Або обмежувався однією-двома фразами. А дружина з делікатності і не наполягала.

Іван спробував запевнити Женю, що йому нема чого турбуватися, що він ні в чому й ні перед ким не винен, нікому й нічим не зобов'язаний. Але той, певне, мав іншу думку.
Колишній лісоповальник, звичайно, не став тоді, у родинному колі Алли та Жені, яскраво описувати всю цю історію. Але потім виклав її на папері, трохи видозмінивши прізвища.

...Під час розставання обмінялися телефонами. Але за всі ці роки жодного разу один одному не передзвонили. І колишній постраждалий, і один з його рятівників відчували певну психологічну незручність.
От і подумаєш, чи не правий той, хто говорив: "Не роби іншому добра..."

Нагору