Саме слово "євреї" означає "прибульці з того боку [річки]".

Практично всі народи, які в давнину проживали в міжріччі Тигра і Єфрату (амореї, халдеї, ассирійці, жителі Месопотамії і трьох Вавилонських царств, які послідовно змінили один одного), за своїм походженням і за своєю суттю відносилися до семітських племен, більшість з яких або говорило арамейською (тепер кажуть - давньоєврейською) мовою, або добре її знали (як другу). Тобто, в етнічному плані вони були дуже близькі між собою. Яким чином тоді з цього середовища (конкретно - з халдеїв) виділилися, утворилися і відокремилися євреї?

Цей народ походить з одного єдиного сімейства такого собі Фарри "з Ура халдейського". Тобто, він сам та його сімейство в етнічному сенсі були чистокровними халдеями. Але за складом свого характеру та світорозуміння, вони (члени цього сімейства) були схильні до більш мобільного переміщення просторами Близького Сходу, ніж "звичайні" пастухи-кочівники. Це сімейство завжди прагнуло переселення в інші, віддалені і відокремлені місця.

Такі переміщення і переселення характеризують сімейство Фарри (а надалі - Аврама/Авраама та Якова), як людей, що були постійно не задоволеними своїм становищем, і які постійно шукали іншого, кращого життя.

Саме ці риси і стали визначальними майбутньої (на той час) єврейської нації.

Нагору

Проживаючи в цих краях, що належали хананеєм-філістимлянам (на історичне місце яких претендують сучасні палестинці), члени сімейства Аврама не відчували себе чужинцями у ворожому оточенні, тому що вони увійшли в ці землі тихо і без шуму, жодним чином не потривоживши, обмеживши чи ущемивши інтересів місцевих жителів. Адже вони, у своїх наметах, жили поза селищами, на далеких пасовищах (яких тут тоді всім вистачало). Очевидно, вони були лише своєрідною екзотичною плямою (як прибульці) на демографічній карті даної місцевості, але не більше.

Але, з іншого боку, навряд чи ці "євреї" (так їх вперше назвали саме тут) відчули, що знайшли своє остаточне місце життя на землі (хоча околиці Хеврона, в районі якого вони тоді мешкали, нині є однією з серцевинних точок сучасного Ізраїлю). Це було переконливо показане вже в найближчі часи. За першої ж можливості, щоправда - вже в наступному поколінні, сімейство, главою якого тоді був уже Яків, зірвалося з місця, і на запрошення Йосипа переїхало на проживання до Єгипту, на родючі землі дельти Нілу.

У переїзді брало участь вже 75 (СІМДЕСЯТ П'ЯТЬ) осіб.

Нагору

Ось тут у переселенців і утворилося (надовго!) почуття досягнутої мети.
Як у членів однієї сім'ї, у всіх їх був подібний спосіб мислення, однотипні звички, думки та устремління. Саме тому єврейський народ згодом став таким солідарним, тісно згуртованим у будь-яких справах, при вирішенні будь-яких питань та проблем.

Перші 350 років (подумати тільки!) переселенці жили без будь-яких проблем, катаючись, як сир у маслі. Ніхто з них НІЧОГО НЕ РОБИВ (для цього їм виділили необхідну кількість рабів), крім задоволення своїх особистих потреб та інтересів.

В таких умовах, народ, звичайно, зовсім облінувався. Зате дуже активно розмножувався. Про одвічне сімейне прагнення до переселень усі, начебто, забули. Було відчуття, що все встановилося остаточно і назавжди. Незважаючи на очевидне і все зростаюче невдоволення корінних єгиптян таким становищем.

Ба ні! В останні 80 років життя ізраїльтян у Єгипті терпінню місцевого населення настав кінець. Адже всі ці роки саме воно працювало на фараонів, продавши одному з них СЕБЕ(!) у рабство (ще за Йосипа Чудового). У той час, як маєтки, майно та господарства юдеїв, руками наданих їм рабів, працювали самі на себе.

І ось, за вказівкою одного нового фараона, добряче набридлих і відверто байдикуючих гостей-дармоїдів "раптом" змусили виготовляти цеглу-сирець з глини і виконувати польові роботи.
Потомки Якова/Ізраїля, які відвикли від будь-якого примусу, вкрай важко сприймали ТРУДОВУ ПОВИННІСТЬ, що раптово виникла, називаючи своє нове становище РАБСТВОМ.

Але, як зазначалося раніше, своєї землі, на відміну корінного населення, вони позбавлені НЕ БУЛИ, і самі вони, знову ж таки, на відміну корінних єгиптян, не були нічиєю власністю. Тобто РАБАМИ, в повному розумінні цього слова, євреї в Єгипті НІКОЛИ НЕ БУЛИ. (Хоча протилежне і постійно вживане твердження давно стало своєрідною мантрою євреїв, "вірою" у їх вірі, якою виправдувалося (і виправдується!) увесь наступний хід їх історії.

Однак, такому сприйняттю подій, безумовно, сприяв справжнісінький ГЕНОЦИД, що почався проти них, який виражався у вбивствах новонароджених ДІТЕЙ чоловічої статі.

Нагору

Нагору

Минали роки, змінювалися епохи. Євреї зміцнилися на "обітованій" землі. Настала ера процвітання Іудейського (чи Юдейського) царства, керованого царем Соломоном, що став і загальновизнаним зразком мудрості.
Саме в роки його правління встановилися нові форми виробничих відносин, коли ВСІМА РОБОТАМИ займалися іноплемінні раби та оброчні працівники із залишків корінного населення, а "сини Ізраїлеві" були тільки воїни воєначальниками, вельможами, керуючими роботами чи слугами царя, але НЕ ПРАЦІВНИКАМИ:

"Увесь народ, що залишився від Амореїв, Хеттеїв, Ферезеїв, [Хананеїв], Євеїв, Євусеїв і [Гергесіїв], що були не з Ізраїлевих синів, дітей їх, що залишилися після них на землі, яких сини Ізраїлеві не могли винищити, Соломон зробив оброчними робітниками до цього дня Синів Ізраїлевих Соломон не робив робітниками, але вони були його воїнами, його слугами, його вельможами, його воєначальниками та вождями його колісниць та його вершників… Керуючих народом, який робив роботи, було п'ятсот п'ятдесят". (3Цар.9, 20-23)

Це стало другим (після єгипетського) історичним етапом розбещення цілого народу, виховання його в дусі УХИЛЕННЯ від робіт, яке, природно, не могло подобатися представникам інших народів, що проживали поруч. А євреї цей стан речей із задоволенням прийняли, швидко засвоїли і взяли у звичку, намагаючись дотримуватись такого ж (або подібного) способу життя і в усі інші часи, навіть коли вони були вже розсіяні серед інших народів.
А в іншому середовищі це ставало особливо помітним.

Слід, однак, визнати, що БУДЬ-ЯКИЙ ІНШИЙ народ, якби він опинився в подібних обставинах, поводився б, швидше за все, абсолютно аналогічно.

Нагору

Важливим чинником, який завжди працював проти євреїв, вже розсіяних серед інших народів, була (і є) яскраво виражена релігійна нетерпимість їхнього вищого духовенства до будь-яких іновірців та інакодумців, віднесення ними своєї віри до категорій договору (завіту) з Богом і навіть закону Божого. Через це всі іновірці легко називалися ними "беззаконниками".

На ту ж чашу терезів слід віднести і постійне наголошення більшістю євреїв (якщо не всіма) своєї ОБРАНОСТІ Господом Богом.

Спроби доказів цього, на прикладах особливо талановитих особистостей (науковців або митців), є некоректними. Тому що всі (і євреї, і не євреї) знають, що вони завжди докладуть максимум зусиль, щоб розвинути найменші задатки таланту дитини, тоді як представники інших народів, швидше за все, просто не нададуть їм ніякого значення, поставивши в основу життя вирішення банальних поточних потреб сім'ї. Ось і вся різниця в "особливій" талановитості одних та "безталанності" інших. Насправді, це лише різниця в менталітеті.

Сучасна генетика показує, що у невеликих народів, зі значною мірою замкнутою, сімейно-клановою структурою суспільства, навпаки, існує велика (більша, ніж середньо-статистична по світу) ймовірність появи і поширення важких спадкових хвороб, у тім числі, й у сфері розумової діяльності.
В Ізраїлі, в усі часи, це знаходило своє підтвердження у нечувано великій кількості різних пророків, "великих" і "малих", що неодноразово вступали в боротьбу один проти іншого.
А психічно нормальна людина пророком (чи навіть "пророком") бути не може. Хіба що з навмисних, нарочитих, морально-виховних міркувань членів суспільства чи його монархічних правителів, типу "Христа ради юродивих" або т.з. блазнів ("шутов").

Нагору

Протистояння євреїв з іншими народами не припинялося практично в усі історичні часи після розселення їх серед інших народів майже по всьому світу. Причому, протистояння та ворожість завжди були обопільними, часто набували непримиренного характеру і періодично супроводжувалися масовим кривавим насильством. (Див., наприклад, історію біблійної Естер, що проживала на території теперішнього Ірану).

На землях Київської Русі євреї, швидше за все, з'являлися епізодично, були поодинокими людьми, місіонерами пори впровадження християнської віри (це потребує перевірки).

З моменту утворення польсько-литовської Унії (1569) Папа Римський надумав взяти "під своє крило" вже православний на той час люд України (бо вона ж на той час була частиною Великого князівства Литовського).
А у Королівставі Польському на той час вже давно затвердилася справжня римсько-католицька диктатура.

Тому, для пом'ягшення свого духовного вторгнення, Папа залишив за собою, тобто, за Римом релігійно-політичний вплив, а організаційний лад і обряди "люб'язно" дозволив підтримувати візантійські (тобто, греко-католицькі).
Проте, і наше населення, і наше духовенство, вже звиклі до православ'я, впровадження нової (по суті) релігії сприймали вкрай негативно, що призводило до сутичок (як це добре нам зараз знайоме!) і численних людських жертв. Тим більше, що справжню владу в Україні (і політичну, і духовну) дуже швидко захопила саме Польща (бо у неї ж була свята КОРОЛІВСЬКА корона!).

І тоді Папі (чи комусь з його оточення) прийшла на думку "щаслива" ідея - використати у цих протистояннях нейтральну сторону - священників-юдеїв.

Вони отримали ключі від усіх храмів (церков) і, завдяки цьому, розділили потоки віруючих у часі, видаючи їх (ключі) ЗА ГРОШІ, тій чи іншій частині віруючих (та їх священникам), на будь-які свята, поточні церковні дійства чи сімейні справи (вінчання, хрещення дітей, відспівування померлих, тощо).
Торгували церковним інвентарем, а виручку присвоювали. Взяли не себе роль ще одного посередника між паствою і богом.

Іншим нововведенням юдеїв стала введена ними система позик у борг, під ПРОЦЕНТИ. Про яку до того в Україні ніхто й не чув.
А ще одним бізнес-проектом(!) єврейського духовенства (та їх близьких родичів) стало масове відкриття в Україні ПИТЕЙНИХ закладів і поширення пиятики. Українські чоловіки перестали сидіти дома і займатися господарством, активно пропиваючи гроші і здоров'я у тій чи іншій корчмі.

Оскільки ця соціальна група євреїв з'явилася в Україні вслід за польською шляхтою, ненависть українців наростала одночасно, як до перших, так і до других, у їх поєднанні.
Це й призвело, врешті, до національно-визвольної селянсько-козацької війни проти Польщі, а потім і до Коліївщини (масової різанини сімей євреїв в Умані та інших населених пунктах).

Плодами першої скористався авантюрист Зіновій Хмельницький, другу оспівував Тарас Шевченко. Його духовний авторитет, на жаль, у цьому разі сприяв подальшому поширенню антисемітизму серед звичайних, рядових українців.

Конфлікти, сутички та погроми євреїв місцевим населенням в епоху пізнього Середньовіччя (XI - XVII ст.) зафіксовані на теренах теперішніх Німеччини, Англії, Іспанії, Франції, Чехії, Швейцарії, Польщі (що включала тоді і Правобережжя нинішньої України).

З кінця XVIII століття випадки невдоволення єврейськими поселенцями, з їх спустошуючими погромами та численними жертвами, зареєстровані у Північній Африці та у низці країн Близького Сходу (наприклад, у Туреччині).

У ХІХ столітті різко активізувалися багато міжнаціональних конфліктів у Європі, зокрема, і стосовно єврейського населення, а у зв'язку з переходом Польщі (де євреїв було особливо багато) до складу Російської Імперії, - вже й у Росії (зокрема, на території сучасної України). Тут відбулися масштабні єврейські погроми в Одесі, Аккермані, Миколаєві, Мелітополі, Катеринославі та інших містах.

Чергова хвиля антиєврейських проявів сталася на початку ХХ ст. Найбільшою мірою вона торкнулася Росії та США, трохи меншою мірою - Аргентини. Свого найвищого підйому переслідування та погроми євреїв досягли в період громадянської війни в Росії (1918 - 1921 рр.)

Нагору

Нагору

9. Антисемітизм 2-ї половини ХХ століття. ВИСНОВКИ

Але повторне створення держави Ізраїль спричинило нову хвилю невдоволення (тепер вже, по суті, - ненависті) до євреїв з боку палестинців і, що суттєвіше, з боку всього арабського світу та низки інших держав, які співчувають палестинцям.

Остання хвиля погромів євреїв на території України відбулася вже за радянської влади, у 1944 - 1945 роках, після її звільнення від гітлерівських загарбників.

Головними причинами цієї хвилі погромів були житлова та майнова. Попередні мешканці (або демобілізовані воїни), які поверталися з евакуації, намагалися заселятися у свої довоєнні квартири, а ті майже завжди виявлялися зайнятими новими власниками, що вселилися в них в ході окупації або відразу після звільнення. Якщо поверталися євреї, це майже завжди призводило до запеклого опору з застосуванням насильства.
Найбільш масштабним погромом такого роду виявився погром євреїв у Києві, що відбувся 4-7 вересня 1945 (36 госпіталізованих, п'ятеро вбитих).

І це сталося тут, незважаючи на події у Бабиному Яру в період німецької окупації...

Нагору

 

Нагору

.Делитесь темой в своих сетях!