Бо Манілов (навіть без імені!) - це один з моїх улюблених персонажів Миколи Гоголя, мого земляка. На мій погляд, незаслужено «затюканий» ще в часи створення повісті. Нібито, поза ідеологічним впливом. Навіть термін, що його (персонажа) і її (манеру) засуджує, ввели – маніловщина.
А чим вона погана і що воно таке?
Це мрії, які більшості людей в усі часи здаються нездійсненними, а значить, і нікому не потрібними. І мало не шкідливими.

Але що б тоді, в гоголевські часи, сказали люди і критики-суспільствознавці про того, хто наважився б вголос помріяти про сучасне телебачення, комп’ютери, смартфони, транспорт, медицину?
Просто заперли б в психіатричну лікарню.
Навіть «зовсім дику» маніловську башту для спостереження за москвою (чи ще чимось), на великій відстані, людство давно перевершило, запустивши космічні апарати, що здатні менш, як за дві години облетіти всю земну кулю і оглянути будь-яку її точку.

Мрійниками, що, врешті, сприяли радикальному науково-технічному прогресу, були всі винахідники, від Леонардо да Вінчі до Ніколи Тесли, Білла Гейтса, Стівена Джобса та Ілона Маска. Та навіть більшість письменників-фантастів.

Мрія – рушійна сила ідеї, що є джерелом дії. Навіть коли ці три поняття знаходяться в головах різних субєктів, що живуть у різні часи. (Це мої слова, дозволяю їх цитувати. :) )
Та й український супер-літак мав назву «Мрія», не просто так.

Через російське (лінгвістично) походження прізвища Манілова, після вторгнення рашистів в Україну (а, може, ще й раніше, точно вже не пам’ятаю) я спробував змінити на Фейсбуці свій «нік» на Dreаmer, але адміністрація відповіла, що відтепер усі акаунти і їх нікнейми повинні мати реалістичне походження, яке підтверджується хоча б якимось документом. Отак я «став» ще й Іваном Великоіваненком, у дужках. :)

А ле чому саме Микола Гоголь справив на мене таке враження ?
Бо це видатний російський ( за мовою творчості) український (за походженням та головною тематикою творчості) письменник загальносвітового значення. Етнограф, популяризатор українського побуту і стилю життя, помітний істориограф. І мій ЗЕМЛЯК, як вже сказано вище.
(Щоправда, українську, «малоросійську» мову він вважав виключно побутовою...)

Нагору

Я належу до покоління людей, які після після грудного молока і колискової матері сприймали першу музику свого життя, що звучала на сусідському весіллі, або в клубі.
А ще мій батько, інвалід війни, добре, як для провінційного вуха, грав на баяні, на всіх напростіших струнних інструментах, а потайки, щоб хтось бува не почув, ще й німецькій військові марші, на «трофейній» німецькій губній гармошці (забрав з кишені вбитого німецького солдата, на нейтральній полосі, десь біля Кракова).

Досягненнями цивілізації тоді вважалися чорні картонні радіорупори, та «колокол» на стовпі, посеред села. (Щоправда, у декого з особливо «видатних» громадян були радіолампові приймачі ще й до 2-ї світової).
А коли мої батьки купити батарейного радіоприймача (три зовнішні батареї для якого були розміром, не меншим за сучасний автомобільний акумулятор, кожна), нам одразу відкрився новий, широкий музичний світ. Щоправда, наші доблесні радіозаглушувачі стараннно глушили усі «ворожі» радіоголоси. І не тільки ідеологічно-новинні програми, а й музику.

Моє життя в дитинстві складалося так, що ще до школи, а також кожного літа, я по кілька місяців жив у Харкові, на Донбасі, в Запоріжжі. Бував і в Києві. І саме тут, ще в ті часи, я познйомився з музикою «на кістках». Це були «піратські» аудиіозаписи рок-н-роллу, гострою голкою на рентгенівських фотоплівках (бо інших плоских матеріалів, окрім листового металу і скла, тоді не існувало). І їх з насолодою, ще й витанцьовуючи, слухала тодішня «антирадянська» молодь.

Прогрес був доволі стрімким, і вже за кілька років в нашому домі (у сім’ї директора школи!) з’явився і телевізор, і навіть котушковий (бобінний) магнітофон. Для шкільних вечірок ми записували музику (таку, яку транслювали!) з динаміка телевізора або радіоприймача, через мікрофон(!) магнітофона (спеціальних роз'ємів на апаратурі не було). Уявіть собі ту музику і ту якість записів! А ще ж був прогес...

А тут ще й по так званому Центральному телебаченню (одному з двох телеканалів, які тоді транслювалися на всю країну) стали регулярно показувати «Голубі вогники» та змагання між командами КВН (КВК). Чи у зворотній послідовності. Та навіть, іноді, на Новий рік або інші великими свята, ще й «Мелодии наших друзей»! (Як правило, це були відфільтровані виступи виконавців з «братніх соціалістичних» країн на Євробаченні, яке вже тоді з’явилося).
Цих мелодій цих «друзєй» доводилося очікувати до 3-ї години ночі, а то й довше.

В ті часи на Заході вже набрали оберти The Beatles ( а потім – і численні їх послідовники), а в нашій країні саме слово «бітли» було під забороною.
Дійшло до того, що коли, через неймовірну популярність їх мелодій, Апрелівський завод грампластинок (головне підприємство цього профілю на весь есересер) був змушений, щоб не втрачати копійчину, випускати окремі їх диски (як правило, у форматі 2 мелодії з одного боку та 2 з іншого), то на етикетаках, там, де зазвичай вказують виконавців, проставляли просто «Вокально-инструментальный ансамбль». І дуже рідко додавали «англійський».
З роками однак стали навіть одного-двох виконавців вказувати, наприклад, Пол Маккартні, але не дай бог було написати, що це і є група «Бітлз».

Ще одна деталь, для характеристики технічного рівня есересер того часу: на всю країну, що запустила першу людину в космос, у нас тоді був... один-єдиний відеомагнітофон, на студії Центрального телебачення.
Тому коли «радіоголоси» сповіщали, що японські рибалки вже і в море беруть портативні відеомагнітофони, їм у нас ніхто (у т.ч., і я) не вірив. (Так само, як раніше ми не вірили, що у Лондоні банани продаються протягом усього року. Ми ще й через 30 років після того купували їх у величеній черзі, у москві, біля «большого» театру).

Нагору

Та ось, у другій половині 60-х. стався против. Мало хто з «сучасних» (тоді) хлопчаків на грав на електрогітарі, хоча б на саморобній (признаюсь, грішив і я; кілька навчальних посібників ще й до сьогодні збереглися).
У нашому технічному вузі (у ХІІТі) було чимало хлопців, музично набагато більш талановитих, ніж я. Тому я «примазався» до головної нашої групи «Тайфун», під художнім керівництвом мого одногрупника Бориса Нетреби. І зайняв у ній місце «технічного директора». Мікрофони, кабелі, підсилувачі, колонки і освітлення – оце трималося на мені. Тобто, входив до числа найбільш наближених до "імператора" (колективу) осіб.

А тут, літом 1968-го, радянські війська вторглися в Чехословаччину...

Той збройний конфлікт великого поширення не набув і надто численних жертв не приніс, але політично він підірвав світ. У тім числі, викликав масове невдоволення серед радянських громадян.

І тоді «товариш» Суслов (головний ідеолог тодішнього кремля), порадившись з іншими «товаришами», вирішив випустити пару з радянського суспільства, у першу чергу, з молоді.
Були дозволені (он як!) молодіжні вокально-інструментальні групи (ансамблі) і їх «організована» діяльність і дозвілля.

Потрапив у цю хвилю і наш інститут, який першим на весь величезний Харків, повів фестиваль-змагання («поп-сейшен») серед колетивів, подібних жо нашого «Тайфуну». Щоправда, чи не більший спротив цьому чинив не кагебе, а проректор нашого вузу. Особливе його невдоволення викликала участь у ВІА інституту його рідного сина, та ще й студента нашого є вузу.
Отоді я й отримав перші уроки з музичного менеджменту. І зняв прблему (деталі нехай залишаться за кадром).

«Поп-сейшен» була успішно проведена, без інцидетів, хоча більша частина актового залу була заповнена абсолютно сторонніми люьми.
Мені ще довелося взяти на себе роль «акредитованого» журналіста (того, хто мав право бігати по залу й за сценою з фотокамерою з спалахом).

Через два дні після успішного проведення цієї «сесії» до мене підкотив якийся крутий (хоча тоді це слово, у звичному нам тепер сенсі, ще не вживалось) «бізнесмен» (а цього - майже й не чули) і категорично запропонував («попросив») викупити мої фотопліки і всі вже роздруковані відбитки. Настійливо попросив! І дав 100 рублів! (А це дорівнювало трьом місячним стипеніям!) І я погодився.

За виручену суму купив на "товкучці" чи не єдині на все місто білі джинси (щоб вирізнятися!), і там же побачив, що якась молодь торгує з рук... відбитками ще недавно моїх фото! І народ - бере! І не тільки самі фото, а навіть і ксерокопії з них! І хтось після цього скаже, що все це не мало ніякого відношення до шоу-БІЗНЕСУ?

До речі, коли у тому ж Харкові, в палаці будівельників, кишинівський ВІА «Норок» виконав у своєму концерті бітлівську композицію Back in USSR , то був негайно розігнаний і розформований, на довгі роки.

Нагору

Після закінчення інституту, 52 роки тому, я був направлений (про це ще розповім у спеціальному розділі своєї презентації) на роботу в Київ.
Тут на довгий час зайнявся серйозними виробничими справами, вирішенням особистих і побутових питань, тому музичною індустрією цікавився майже виключно на слух.

Після появи в нашій країні Інтернету, передові люди стали його користувачами (а швидше – просто пасивними споживачами).
Оскільки жодної соціальної мережі тоді ще не існувало, прогресивні організації стали створювати свої власні сайти, з електронною поштою, для зворотнього зв ’ язку, а дехто - й з форумами. Останнє в першу чергу відносилося до ЗМІ. (В тому чи іншому вигляді багато подібних форумів існують і досі). Один з них був створений і на телеканалі УТ-1.

Це був перший і протягом тривалого часу єдиний в Україні спеціалізований форум з проблематики сучасної поп-музики. Тому він одразу став користуватися шаленою популярністю.

Після отримання кількох моїх перших коментарів і дописів, керівництво сайту (чи каналу?) запропонувало мені обов’язки модератора форуму (у формі пост-модерації, щоб уникнути й найменших натяків на цензуру). І практично одразу – ведення його розділу « Євробачення» . Зрозуміло, на громадських засадах. (Хоча чому? Особливо, спочатку.)

Не було тоді в Україні людини, хоча б трохи причетної до поп-музики, яка б не стала активним дописувачем, чи хоча б регулярним читачем цього форуму. Щодня на ньому піднімалося (у тім числі, і за моєю ініціативою), щонайменше, дві-три нові теми, а кількість людей, що їх щодня переглядали чи обговорювали, складала по кілька сотень чоловік. (Їх лічильник, по кожному окремому питанню, вже й тоді був).

І серед цієї кількості щодня знаходилося 10-20 грубих порушників правил форуму. Одних доводилося попереджувати, інших - виправляти, а ще когось (чи їх матеріали) й видаляти.
Але все це робилося ПІСЛЯ вже зроблених онлайн публікацій, що набагато важче, ніж робити поперед. «модерацію» (тобто, просто відрізати все, хоча й 90% потоку вхідної інформації, і публікувати тільки те, що подобається модератору (чи його хазяїну)ю
Пост-модерація зриває маски з усіх, і з дописувачів, і з самих модераторів. Бо певний час загальнодоступним є усі надіслані на форум матеріали.

Модератор форуму має права, практично не обмежені нічим, окрім правил, здорвого глужду, власної компетенції і совісті. І я з цією діяльністю справлявся, навіть без нарікань учасників форуму. Протягом ряду років.
Мене вже тоді знали всі діячі шоу-бізнесу. Принаймі, заочно. А дехто й побоювався...

Нагору

Після успішних випробовувань на УТ-1, я був запрошений до складу команди модераторів форуму «Української фабрики зірок» (УФЗ), що саме зорганізувався на Новому телеканал (окрім мене, там було ще двоє таких).

Те, що робилося там, і в яких об’ємах, важко собі уявити і передати словами. Робота модераторів була, фактично, цілодобовою і без вихідних. І майже весь рік, а не тільки під час активної фази кожного проекту, що теж тривав дуже довго, щонайменше – 3-4 місяці.
При неможливості з певних причин виконання своїх функцій протягом тривалого часу (тиждень, два) кожен модератор попереджував про це двох інших, і ті брали додаткове навантаження на себе.

В період набільшої активності форуму (під час другого сезону УФЗ) на ньому було зареєстровано 34 тисячі учасників, з яких постійно, в будь-яку хвилину доби, в режимі онлайн, спілкувалися не менше, як 30-40-50 осіб. А в дні щотижневих звітних концертів, та кожного наступного для після них, в живому (щоправда, письмовому) обговоренні брали участь одночасно до 500-700 бажаючих донести своє слово відома до усіх інших.
І далеко не всі з цих слів були корректними (чи хоча б, цензурними). І модераторам їх треба було якнайшвидше помічати і коригувати, або видаляти. Так само, які і інші серйозні порушення правил.

Окрім прямої модерації, модератори наших форумів (а я працював на них протягом трьох перших сезонів) організовували і відкривали теми обговорень, об’єднували подібні, самі приймали участь у обговореннях, організовували опитування, тощо.

Намагаюся не вживати прізвищ відомих людей та мою взаємодію з ними. Але вкажу, що мені іноді вдавалося навіть програму виступів змінювати, і виконання гімну фабрики тимчасово призупиняти, і продюсерів на подальші сезони «призначати» (насправді, просто рекомендувати; але деякі з них і справді були запрошені!).

Що стосується взаємодії з самими фабрикантами, я спілкувався з усіма. Навіть з тими, що зараз напружують лоб, пригадуючи моє прізвище (точніше, мій нікнейм). І стали зараз дуже знаменитими. (А хто - й не дуже).
І всі вони (всі!) отримали від мене персональні дружні епіграми.
А дехто й мені щось давав.

Як усе це вдавалося поєднувати і виконувати невеликій групі осіб, знаємо тільки ми, модератури.

Відвідувачі форуму навіть намагалися створювати своєрідні фан-групи для самих модераторів (значить, ми працювали таки непогано!), але ми одразу клали край усім таким спробам.

А я ж ще й на місці своєї основної роботи «іноді» (щодня!) з’являвся...

Нагору

Цю тему я міг би розкрити найбільш змістовно, але через велику кількість відомих людей, що прошли через котли національного відбору та поруч з ними, і в тій чи іншій мірі контактували зі мною, доведеться утриматися.
А ще, не всі вони пройшли випробовування часом, щоб я зараз ними хизувався). Тому доповім в узагальненій формі.